Історія праски, як елементу побутової техніки для розгладжування зім’ятого одягу чи складок на інших речах, має древнє коріння. Археологічні розкопки свідчать про те, що ще за часів кам’яного віку люди використовували для прасування одягу поліровану мамонтову кістку. Практикувати застосування заліза для прасування почали римляни в IV ст. до н. е. Брався залізний прут, нагрівався і їм, як качалкою, прасувалися туніки. Також для прасування використовували нагріті кам’яні кругляки.
У працях науковців ХІ ст. згадується про цей побутовий прилад як «утук» – залізо у формі лопатки, яку розжарюють і використовують для прогрівання ворсу одягу чи його прасування.
На Русі аж до XVIII століття прасували дерев’яними пристосуваннями, такими як валик і рубель (рифлена дерев’яна палиця). Висушену білизну намотували на валик і розкочували по столу рубелем. Це дозволяло розрівняти тканину і зробити її м’якішою.
У ХVІІІ –ХІХ ст. праски виготовлялися з металу, вони були схожі за формою до сучасних, нагрівалися на вогні. Також існували «гавки» – скляні кульки з металевими кільцями, наповненими гарячою водою, що служили засобом прасування. Але розповсюдження такі праски не набули.
В ХІХ ст. в Німеччині були винайдені спиртові праски. Для прасування ними необхідно було до корпусу прикріпити металеву колбу, заповнену спиртом. Після вмикання приладу спирт по спеціально вмонтованих трубочках потрапляв всередину, і при його згоранні відбувалося нагрівання. Вони були достатньо коштовними – в XIX ст. за них давали невелику отару овець.
Крім названих виготовлялися також музичні, газові, водяні та інші праски.
Наприкінці ХVІІІ ст. з’явились чавунні праски з гарячим вугіллям всередині. По боках цих прасок були отвори, в які хазяйки дмухали і цим самим розжарювали полум’я. Вага їх іноді сягала до 12 кг.
Та найбільш розповсюдженими стали праски, які для нагріву ставили в піч.
Нагрівалася така праска близько 30 хвилин і приблизно стільки ж зберігала тепло. У господарстві зазвичай було дві праски, поки першою прасували, інша нагрівалася. Не дивлячись на те, що електричний аналог був винайдений в кінці XIX століття, чавунні праски використовували аж до середини XX ст.
У ХVІІІ ст. в Росії було налагоджено промислове виробництво прасок на Демидівському та деяких інших ливарних заводах.
До початку 1880-х років кілька осіб досліджували можливість прасування за допомогою електрики, але Генрі В. Сілі з Нью-Йорка був першим винахідником, який зробив цю ідею працездатною і запатентував її 1882 року, а потім 1883 року разом зі своїм партнером Дайєром запатентував і іншу «електричну праску». Вона нагрівалась електричною дугою, натягнутою між вугільними електродами при подачі постійного струму.
Полегшена праска з електронагрівом з’явилася в 1903 році завдяки винахідникові Ерлу Річардсону.
За період ХХ ст. конструкція електричної праски майже не змінилась. Як і в перших зразках, принцип роботи її полягає у виділенні тепла при підключенні до електричного струму. Нагрівальний елемент розміщується досить близько до підошви. Для уникнення опіків, ручка виготовляється з термоізольованого матеріалу. Під час прасування одяг розміщується на рівній поверхні, ставиться розігріта підошва приладу і поступово пересувається з одного місця на інше. Під тиском самої праски одяг поступово розрівнюється.
Конструкція сучасних електричних прасок удосконалена терморегулятором температури та резервуаром води з клапаном регулювання для відпарювання одягу. А в кінці 70-х років ХХ ст. підошви прасок стали виготовляти із склокераміки. Цим знизився коефіцієнт тертя її основи по тканині, що значно полегшило процес прасування.
В Державному політехнічному музею представлено цікаву колекцію з 1 рубеля та 8 прасок.
Одна з них – праска бездротова зі змінною чавунною платформою, металевим корпусом та міцною пластмасовою ручкою з фіксуючою пружиною, на підставці. Чавунна платформа (основа) нагрівалася на вогні біля 30 хв. Ручка виконувала роль перехоплювача, знімалась. В комплекті має бути дві основи для нагрівання (однією прасували, інша нагрівалась). Праска вагою 3,5 кг встановлюється на металеву підставку. Виробник: СРСР, перша половина ХХ ст.
Ще одна електрична праска – дорожня – із складною карболітовою ручкою. Має перемикач 127В – 220В. Досить компактна за розмірами і зручна у використанні. Виготовлена на Патефонному заводі «ГУМП Ленгорисполкома Калибр», 1985 рік (приблизно).
Родзинкою колекції є праска старовинна на вугіллі. Це чавунна праска, без дерев’яної ручки. Для використання відкривалася верхня кришка праски, засипалося гаряче вугілля, після чого одразу прасувався одяг. Для забезпечення протягу по боках зроблені спеціальні отвори. Виготовлена у ХІХ ст.
Праска постійно вдосконалюється, отримує нові можливості в наш час стрімких змін та інноваційних технологій. Так, вже з’явилися праски з парогенератором (парові станції), бездротові праски, відпарювачі і навіть цілі парові шафи, в які достатньо розмістити одежу, зачинити шафу і через певний час отримати абсолютно випрасувану одежу!
Дізнатися про еволюцію створення такого звичного для всіх приладу, як праска, допоможе колекція Державного політехнічного музею. Частину експонатів колекції надано співробітниками Державного політехнічного музею.
Тож запрошуємо всіх долучитися до створення колекції та передати Музею старовинні праски, які зберігаються в родині та пам’ятають тепло рук бабусь та прабабусь. Створюємо історію науки і техніки разом!